Календарь событий
<< Январь, 2018 >>
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

'СТЕП' від ИРИНИ ЗАМОРИ

Ирина Замора - Тревел - фотограф.
Автор статей та публікацій трeвел - видань, "мандрівник зі стажем".Активный участник фотоклуба 13 й кадр. Участник национальных и международных выставок и салонов.

 

Чи знаєш ти що таке степ? Так, звісно, пізнання з географії скажуть тобі, що степ – це… А може навіть колись твою уяву бавили марення про скіфів та їхніх баб, чи про втікачів з турецького полону, що степами Кримськими вертали додому, долаючи спеку, спрагу та жаль.

Це  - степ, про який тобі розповідали, степ твоїх уявлень. Але ж так само, як не пізнаєш смаку дикої черешні, доки не спробуєш її стиглих ягід і не вимажеш свою чарівну бузю їхнім дивним соком- байдуже, скільки б тобі не оповідали про це – так і не знаєш, що таке степ, допоки не ліг своїм тілом на його гарячу землю і не ввібрав в себе його сили, спочивши за ніч та прокинувшись разом з сонцем.

Можливо, ти навіть знаєш як пахне полин…Але чи знаєш, як пахне поле полину, як ступають ним твої босі ноги і як срібло його ніжно обіймає тебе, коли присядеш, схиливши голову від дурманячого повітря? Таким є степ для мене…Але не слухай мене, а пізнай свій степ. І тоді зігріватиме він тебе, коли взимку стане морозно, і втішатиме тебе, коли раптом стане сумно.

Цьогорічний степ дивував навіть бувалих. Невпинні дощі гостювали у степу перед нами, галантно покинувши його напередодні нашого приїзду. А значить це, що не впізнаємо рідного жовтого бадилля, знайомимось з досі небаченими тут видами зеленкавої рослинності, що сягає коліна. Та це вже потім. А зараз, проїхавши успішно і безпечно 1200 км і сплативши лишень невеликого відкупного у Летичеві за неуважність на світлофорі, звертаємо на нашу дорогу. Себто на грунтову проїзну смугу полем, що веде до заповітного місця розташування табору. Сповнені щастя та солодкого передчуття зустрічі з морем, переглядаючись сяючими очима та ледь не приспівуючи з радості, потрапляємо в справжнісіньке болото та грузнемо всім повним приводом, що гордо намагається втримати репутацію, марно розбризкгуючи навколо мокру землю. – Я люблю тебе, мій водію, що серед степу широкого таки знайшов цю чи не єдину калюжу! А ти ще дивуєшся, о я проїжджаю на червоне світло!

Відчиняю двері – і о, як це прекрасно – босою ніженькою, над якою так старанно працювали в нігтевому салоні, стаю в грязюку. Смішно було сподіватись, що не застрягну по коліна! Та як виявилось, грязюка приємна на дотик – тепла та м`яка. Такими завжди уявляла собі «берега кисельных рек». Тактильні відчуття – штука цікава, то ж вже за хвилину ступаю болотом, отримуючи рідкісне задоволення!  Та ночувати в полі, не доїхавши якийсь кілометр до моря, зовсім не хочеться, то ж приступаємо до праці.

Визбируємо каміння, яким рясніє рілля та викладаємо міні-шлях під кожним колесом. Час збирати каміння…Робота, однак, доволі весела. Спадає на думку подзвонити своїм,  що їдуть позаду – попередити, або ж тим, хто попереду- попросити про допомогу. Та ба, Кримський степ не зіпсований знайомством з мобільним зв’язком… Працюємо старанніше. Тим часом небо грізним гуркотом попереджає нас про дощ, що невдовзі і сам дає про себе знати. О небо, це таки вже не смішно, вода сходить з поля саме нашим болотцем і за лічені хвилини наші старання прокладання степової бруківки зведені нанівець – автомобіль стоїть практично в річці, грунт стає все м`якшим, а вода підбирається до верху і ось-ось почне вливатись в салон. Дивне відчуття – стояти посеред степу і усвідомлювати, що навколо  - ні душі. Нема кому махати, гукати та кого кликати.

З минулих років знаємо про рибацьку ферму,що є неподалік. З неї і приходить такий собі таємничий дідо, що мовчки посміхається та скептично спостерігає за нашим складанням камінців в грузнуче болото. Сидить, спостерігає та посміхається. Частина з нас мандрує полем до іншої ферми, на якій нібито має бути трактор. Сама наявність такої ферми, не кажучи про трактор, починає здаватись міражем. Активна жіноча праця не спонукає діда до допомоги, а лише до спокійної посмішки спостерігача. Комарі стають нестерпними і о, дякую Шварценеггеру, я знаю що робити в таких випадках! Вкриваюсь болотом повністю, обмазуючи обличчя, шию та всі відкриті ділянки тіла. Так мене можна знімати в кіно. Перед тим послизнувшись і сівши п`ятою точкою в м`якенькі кисільні береги, тепер я геть схожа на персонажа «Хижака».

Хитра посмішка дідугана заставляє задуматись. Ніби  ненароком, він обмовляється про наявність на фермі дошок. Випрошую в нього ці дошки, намагаючись користуватись природньою жіночою чарівністю. Скажу відверто – в грязьовій масці це трохи складінше, ніж зазвичай. Дякуємо дідові за наші врятовані душі! Тим часом небо посилає нам допомогу і в полі видніється мікроавтобус, що прямує до моря. Біжу йому назустріч, махаючи руками, щаслива і як ніколи рада переїжджим.

 Хлопці виявились напрочуд веселими здорованями, і доклавши спільних зусиль до тросу, ми заставили машину рухатись вперед по дідових дошках. Дякуємо від всього серця хлопцям та дідові. Якби мене запитали хто він був, я мабуть би відповіла, що він і був Небеса.

Таким буває степ.

А ми, з голови до ніг у болоті, сідаємо у закидану грязюкою машину та робимо останній ривок до моря – втомлені, брудні і абсолютно щасливі!

Маю оповісти,що метрів через 200 хлопці на мікроавтобусі успішно встрягли у своє болотце, з якого їм виїхати так і не вдалось.  Байдужі до таких дрібниць, вони залишились чекати сонця та сухих грунтів.  Але це вже інша історія…


Автор статьи: Ирина Замора